гранична ситуація

ГРАНИЧНА СИТУАЦІЯ - поняття екзистенційно орієнтованої філософії та психології, яке фіксує кризові стани людини, що приводять до актуалізації особистісного начала. Така актуалізація виявляється у загостренні самосвідомості й переосмисленні сенсу життя, у виразній зміні переживання самоідентичності. У екзистенційну традицію XX ст. термін "Г. с." (Grenzsituation) увійшов завдяки Ясперсу. Він зазначав, що подібні ситуації виникають при зустрічі зі смертю, переживанні провини та подій, результати яких неможливо передбачити. Усвідомлена Г. с. має конструктивні наслідки, спрямовуючи до особистісного самовияву; неусвідомлена може призвести до невротичних реакцій. Художньообразне осмислення Г. с. здійснив свого часу Достоєвський. Г. с. протистоїть буденному буттю людини. Вона спрямовує її до вчинку як морального самовизначення, що виходить за межі підкорення традиційним способам світовідношення. При цьому слід розрізняти Г. с. та граничне буття. Якщо Г. с. здебільшого постає результатом зовнішних стосовно людини обставин, то граничне буття є наслідком усвідомленого виходу у позабуденні стани. В цих станах граничність втрачає свій випадково-ситуативний характер й сама набуває ознак специфічного буття. У граничне буття людину виводить не поодинокий вчинок, а цілісна низка вчинків, що випливає з її бажання реалізуватися за межами буденного буття.

ВІРА - термін для позначення особливого екзистенційного, духовного акту людської життєдіяльності, який не визначається лише практичними, емпіричними чи теоретичними засадами його своєрідності, змісту, основ і критеріїв; одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичним чи індивідуальним практичним або ж пізнавальним досвідом, не обґрунтовані емпіричними, експериментальними чи логічними засобами знання, цінності, норми та ідеали як істинні, автентичні характеристики об'єктивної реальності; підґрунтя і складник адекватного вираження людських світовідношень, надій і сподівань; одна з наріжних світоглядних категорій. Розглянута в онтологічному аспекті, В. сягає своїм корінням у підґрунтя свідомої діяльності людини, не обмежуючись її розсудковими поняттями, раціональними знаннями і сферою логічного мислення. Вона постає як їх глибинна передумова, основа, джерело і рушійна сила. В. безпосередньо пов'язана з життєвим світом людини, її практичною, предметно-перетворювальною життєдіяльністю, але у граничних життєвих ситуаціях (див. гранична ситуація) вона набуває виняткового значення. Стан людини за цих ситуацій є предметом пильної уваги релігії, теології та філософії, особливо екзистенціалізму. Термін "В." в широкому розумінні означає те саме, що й віровчення, тобто система релігійних поглядів, яких дотримується та чи інша людина; у вужчому розумінні В. - це або вища, протиставлена розумові духовна потенція людини, або раціонально необґрунтована впевненість у реальному існуванні різноманітних надприродних явищ і істот. Втім досить поширене ототожнення релігійної В. з В. як такою є некоректним. У філософії екзистенціалізму В. посідає одне з чільних місць. Уже сам термін "екзистенція" ("буття поміж"), з одного боку, фіксує переломну ситуацію вибору, з другого - необхідність її розв'язання. У сфері теорії пізнання та методології науки, в т.ч. історичної, В. постає передусім як така форма сприйняття знань, норм, форм, засобів, методів наукової діяльності, при якій останні приймаються безпосередньо, без раціональних доведень чи підтверджень досвідного характеру. В сучасній філософії науки В. як відданість чи прихильність вчених до певних передпосилочних щодо пізнання структур визнається істотним чинником конституювання й функціонування наукових спільнот, збереження й розвитку пізнавальних традицій, ефективності дослідницьких програм. Осягнення історичної реальності, відокремленої, як правило, від вченого чималими відтинками часу і недоступної для безпосереднього контакту, включає В. до осмислення пізнавального процесу та його результатів як неодмінний і суттєвий складник. Особлива значущість В. в арсеналі засобів осягнення історичного процесу чималою мірою зумовлюється й тим, що історія - це, по суті, неперервний стан нестійкої динамічної рівноваги розмаїтих індивідуальних і суспільних сил, соціальних і політичних систем, перехідних стадій невизначеності та вибору. За таких обставин і в процесі їх осягнення В. відіграє першорядну роль.

КАТЕГОРІЇ (грецьк. κατηγορία, від κατηγορεω - висловлювати) - найбільш загальні поняття тієї чи тієї галузі знання, філософії науки, що слугують для "скорочення" досвіду, знаходження предметних відношень, розчленування і синтезу дійсності. Зміст і функції К. були встановлені в працях Аристотеля, Канта, Гегеля. Аристотель розумів під К. родові висловлювання про буття, "а оскільки одні висловлювання позначають суть речі, другі - якість, інші - кількість, інші - відношення, інші - дію або сприйняття, інші - "де", інші - "коли", то відповідно з кожним із них ті самі значення має і буття". Перелічуючи К., Аристотель вдається до розділового "або": "Зі сказаного без будь-якого зв'язку кожне позначає або сутність, або "скільки", або "яке" і таким чином перебирає десять відомих К. В його тлумаченні К. - це висловлювання, які відбивають такі загальні (родові) властивості буття, за допомогою яких воно членується в мові і знанні на рубрики, що не зводяться одна до одної. Кант дослідив іншу функцію К.: він визначив їх як розсудкові апріорні поняття, які об'єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Вони є гранично загальними "поняттями про предмет взагалі". Кант подав "таблицю К." дещо інакшу, ніжу Аристотеля: в ній відсутня К. сутності (бо сутність він вважав непізнаваною), простору і часу (вважав їх формами споглядання, а не поняттями); вдосконалено рубрику К. відношення, куди входять субстанція і акциденція, причина і дія, взаємодія; введено К. модальності (можливість - неможливість, існування - неіснування, необхідність - випадковість); до того ж, на першому місці у нього стоять не К. якості (реальність, заперечення, обмеження), як у Аристотеля, а К. кількості (єдність, множинність, цілокупність). Ці особливості кантівської таблиці К. пояснюються як властивостями його філософського вчення, так і розвитком математики і природознавства в Новий час. Гегель приписував К. обидві функції. У відомій тезі "категорія покладає буття у деякій визначеності як у границі" наочно виражена розчленувальна, рубрикаційна природа К. В той же час він наголошував їх синтетичний характер. При цьому синтез він витлумачував дещо інакше, ніж Кант. Гегель вважав, що не лише в науці, а й у житті користуються К.: тут вони постають як скорочення для виразу однорідних явищ, речей, подій, видів діяльності (війна, народ, море, тварина, Бог, любов і т. ін.), і як засоби для визначення і знаходження предметних відношень (причинність, взаємодія тощо). К. спочатку формуються несвідомо - в людській діяльності і відкладаються в мові. Свідомо їх досліджують філософи Н. а мовний характер К. переважно орієнтується західна філософія XX ст. В логічному позитивізмі (Карнап, Нейрат) К. розглядаються не як форми мислення чи свідомості, а як мовні структури; в аналітичній філософії (Строссон, Кернер та ін.) К. вважаються засоби і форми розчленування, класифікації речей і явищ, закладених у природній мові. В екзистенціалізмі замість традиційних К. мислення досліджені К. життя: турбота, страх, знеособленість (Man), гранична ситуація, екзистенція та трансценденція і т.ін., які постали як філософсько-антропологічні феномени - за їх складом і за тлумаченням притаманних їм функцій. Філософсько-антропологічний зміст К. відкривається у трьох напрямах. По-перше, без зазначених функцій К. людина не може оволодіти світом, а отже, неможливим було б і її життя. По-друге, філософські К. як найбільш загальні відбивають докорінну особливість людини, що відрізняє її від тварини, - здатність виходити за межі будь-якого конечного, обмеженого утворення, навіть за межі всього обмеженого разом, коли весь світ постає як наслідок якоїсь духовної істоти (Бога), абсолютної ідеї. В традиційній філософії така здатність позначалася К. безконечного, абсолютного, в сучасній - К. трансценденції. Конечне і безконечне раніше розглядалися як властивості речей, але вони ще більше - властивості людини, її свідомості, мислення, універсальної діяльності. По-третє, членування і поєднання дійсності в кінцевому підсумку веде до аналізу і синтезу найбільших, суттєвих відмінностей - протилежностей, таких як мислення і буття, конечне і безконечне, відносне і абсолютне, свобода і необхідність, існуюче і належне, дійсність та ідеал тощо. Суперечності цих К. кожна епоха, покоління, людина вирішують по-своєму, і єдино правильного їх вирішення немає, бо вони виражають певні (в т.ч. протилежні) позиції людини в світі, в житті, в свідомості. Сукупність таких протиріч становить основні питання (чи проблеми) і філософії, і людини - як її суб'єкта й об'єкта. Основним предметом сучасної філософії безпосередньо стала людина, а отже, і всі К. філософії мають перш за все антропологічний зміст.

ГРА - форма вільного самовиявлення людини, котра передбачає реальну відкритість світові можливого й розгортається - як імпровізація, змагання або як вистава, репрезентація певних ситуацій, смислів, стану речей. Низка впливових напрямів сучасної думки розглядає Г. як самостійну галузь вивчення В. одночас широко використовуються ігрові методи навчання (мовам тощо) та ігрові моделі дослідження соціальної та культурної динаміки. Класичний шіллерівський ідеал мистецтва як безкорисливої Г. знаходить нових прихильників. У духовному протиборстві з ідеологією тоталітаризму Гейзинга створює універсальну концепцію культури як вільної і "чесної" Г. У цей же період Гессе пише філософську утопію "Гра в бісер", а Т. Манн у центр своєї естетичної програми ставить Г. і "принцип іронії". За Гайдеггером Г. - це "мова трансценденції", можливість, що відкриває себе волі людського вчинку. Гадамер поширює категорію Г. на процес розуміння тексту, образу, символічної дії. Фінк полемізує з Гадамером й розвиває вчення про Г. в ракурсі філософської антропології. Буттєвий устрій Г. розглянуто Фінком як основний спосіб людського спілкування з можливим. Англомовні філософи відрізняють імпровізовану, ненавмисну Г. (play) від Г., організованої на основі обмеженої кількості правил (game). Найскладнішою є Г. першого типу, позаяк "ненавмисність" (довільність) виключає будь-яку локалізацію (сценою, стадіоном чи колом рулетки). Беручи участь у такого типу Г., людина спрямовується на подолання власної обмеженості й скутості, на динамічне виявлення повноти екзистенції. Тут немає конкретного, замкненого в собі суперника, і тому незастосовна суб'єкт-об'єктна матриця. Сторони взаємодії немовби "занурюються" всередину самої людини, внаслідок чого вона виходить поза межі емпіричної особистісної тотожності і починає відчувати неосяжність духовної амплітуди існування. У ній пробуджується й подає голос "людина можлива" - та буттєва "іпостась", котра аж ніяк не може бути відділена від людини й передана дублерові на зразок маски. "Людина можлива" (задана) не є "роллю", в яку можна уввійти, доклавши певних зусиль. Цей феномен не накладається на індивіда іззовні, як личина, а висвітлює в ній потаємний, прихований до часу шар буття, знаменує його відкритість. У "людині можливій" парадоксально суміщуються, з одного боку, гранична відкритість, жертовна незахищеність і невбезпеченість будьякими конвенційними умовами, а з іншого боку - здатність вивільнення з-під гніту узвичаєних форм зневолення: ідеологічного, економічного, соціального. Протилежністю Г. є не "серйозність", а насильство. Неможливо грати за наказом. Проблема різновидів Г. полягає в більшому або меншому рівні профанації ігрового виміру, автентично присутнього у святі. Співвідношення спортивної Г., театру й культу поглиблено розглядає Гвардіні. Різноманітність ігрових моделей розкривають герменевтика культури Аверинцева, онтологічна естетика Гартмана, теорія соціальних ролей Морено, концепція "мовних ігор" Вітгенштайна.